Нещодавно в українських ЗМІ з'являлася інформація про те, що дві жінки, мати та дочка, Марина Панюшкіна й Аліса Журик, врятували із зони бойових дій табун коней. Ця новина не вкладалася в моїй голові, я не розуміла мотивацію їхнього вчинку, була збентежена обсягом проблем, які добровільно взяли на свої плечі жінки, і не могла уявити подальшу долю цих коней.
Табун вивезли з прифронтової Авдіївки до села Георгіївське, Вільнянського району, Запорізької області, де Марина придбала приміщення колишньої тракторної бригади. Збирала гроші на машину, а витратила їх на облаштування загону для коней…
Перевезли за три ходки, поранених, виснажених, переляканих...
Георгіївське розташоване лише за тридцять кілометрів від Запоріжжя, тому я запаслася частуванням: морквою, буряком — і вирішила особисто відвідати стайню, щоб познайомитися з волонтерами, врятованими кіньми й знайти відповіді на свої питання.
Я їхала й думала, для чого в сучасному світі, світі технічного прогресу людині потрібен кінь? Маленькі дівчатка часто мріють про власного єдинорога або поні, і, мабуть, ці мрії залишаються з ними на все життя.
У дитинстві Марина вчилася верховій їзді на Одеському іподромі, а пізніше, долаючи життєві негаразди, зрозуміла, що кінь — це найкрутіший, теплий, великий і сильний енергетичний донор.
Його можна обійняти за шию та поплакати, коли тобі погано. Можна пройтися з ним поруч або скакати по полю, коли тобі добре. Годувати, пестити, чистити денник тільки для того, щоб віддячити йому за те, що він щедро дарує тобі свою велику кінську душу.
Ось так і розпочиналася ця історія: хтось заводить кішок, хтось собак, а мати й дочка вирішили купити коня.
Аліса виявилася більш прагматичною, і бажання розвивати конярство як бізнес привело її в селище Ласточкине, Донецької області, на стайню фермера, який понад тридцять років займався селекцією чистокровних верхових коней.
Угода відбулася, але досвіду догляду за кіньми саме цієї породи не було, тому заводчиці часто дзвонили господареві в прифронтову Авдіївку, питали, радилися…
Авдіївка знаходиться в «сірій зоні», за два кілометри від зони бойових дій. Страждають люди, що вже казати про тварин.
До війни фермер утримував табун, що складався з близько п'ятдесяти коней унікальної англійської скакової породи, розвивав лінію знаменитого Дарка Рональда. Протягом багатьох століть саме ці чистокровки були еталоном скакових коней. Причинами відмінних скакових особливостей породи завжди вважалися комфортні умови утримання, високоякісне годування та спеціалізовані тренування. А тут війна…
Сіно, заготовлене на зиму згоріло: до сінника потрапив снаряд. Постачальники боялися привозити корм, а коневласники не могли приїжджати на огляд тварин перед купівлею через постійні обстріли.
Господар табуна був у відчаї, жив разом з кіньми в стайні, щоб стежити за ними, шукав корм, де тільки було можна. Один раз пощастило: хтось на дорозі розсипав лушпиння насіння. Ходив, збирав…
І все ж не вберіг табун: половина коней загинула: від інфекцій, хвороб і травм.
Я стояла біля огорожі й побоювалася простягнути руку з ласощами. Гніда кобила теж цуралася мене й не наважувалася підійти за частуванням.
— Це наша Гран Мерсі, до поранення вона в табуні була альфа-самкою. Ще в Авдіївці мало не загинула, на дорозі її збив БТР, потім отримала поранення осколком боєприпасів і тепер не бачить на одне око. Коли ми її привезли до себе, кобила не їла, лякалася гучних звуків... Деякі тварини, що народилися під обстрілами, звикли до смаку гнилої макухи й не знали, що яблука, моркву та кавуни теж можна їсти, — сказала Аліса.
Мене хтось легенько, але наполегливо штовхав у спину. Руда кобилка зацікавилася яблуком в моїй руці й випрошувала гостинець. Я погладила її по гриві, і вона довірливо притулила до мене свою морду. Слідом за чадом наблизилася граціозна матуся, Делічія, бажаючи перевірити, чи не загрожує малій Деборі небезпека.
— Аліса, скільки зараз коней на фермі? — поцікавилася я.
— Двадцять сім голів: двадцять чотири коні й троє лошат, які народилися вже тут, у Георгіївському. Народження лошат — завжди сюрприз. Ми чекали на появу малюка декілька тижнів. Кожного дня заходили до денника, дивилися та питали:
— Ну що, народила?
— Ні, не народила...
Зазвичай коні народжують пізно вночі або під ранок. І ось одного чудового ранку заходжу з надією та знову питаю:
— Ну що, народила?
— Народила, — відповідають радісно, — але не та.
Річ у тім, що в нас не було точних дат останніх садок, й ми чекали, що народить інша кобила, а виявилося, що лоша привела наша Деля.
— Аліса, як ви з Мариною справляєтеся з усім цим господарством?
— Іноді доводиться важко, не вистачає рук на все. Потрібні корми, одного сіна коням на місяць потрібно близько 10 тонн, медикаменти, будівельні матеріали.
Ви знаєте, усе життя я вважала себе дуже самостійною. Тут із кіньми постійно мама знаходиться, а я живу в місті, працюю у сфері IT-розробок і завжди пишалася своєю незалежністю і тим, що ні в кого нічого не просила. Але життя сама вибирає, які уроки ми повинні пройти…
У складних ситуаціях, коли потрібно було облаштовувати стайню, перекривати дах, проводити світло, воду, розвантажувати фури з сіном, змушена була просити допомоги в людей, як би важко це не було для мого его.
Так і писала в нашій групі на фейсбуці #KONITUT: «Люди, допоможіть, врятуйте!». І допомога йшла: допомагав Національний корпус, ветерани АТО, друзі, друзі друзів і просто незнайомі люди.
— Аліса, кажуть, що просити про допомогу — привілей сильних людей...
Дівчина посміхається:
—Для мене це був своєрідне особистісне зростання, тому що на зміну гордості — як же, це я врятувала світ — приходило колосальне почуття подяки й виявлялося навпаки, що світ рятував нас.
У результаті грандіозних зусиль людей, які відгукувалися на допомогу, усе дивним чином тут перетворилося: зникло сміття та зарості, з'явився дах над головою і місця для вигулу коней, пісок для їх тренувань і паркан із майбутнім живоплотом. І ось і питання, хто кому більше був потрібен: ми — коням або вони — нам?
— Тобто, як я розумію, головне завдання, «врятувати коней», виконане, але що ж далі? — цікавлюся я. — Адже це спортивні коні, і їм потрібні тренування.
— Так, усе правильно. Поки ми утримуємо маточне поголів'я та, звичайно, дуже хочемо, щоб у нас народжувалися лошата. Навесні минулого року ми спорудили невелику площадку для тренувань. Тепер два рази на тиждень коней тренує Оксана Карнаух, інструктор із верхової їзди з величезним досвідом роботи. Вона виростила не одного призера з конкуру й виїздки.
— В Україні проводяться такі змагання?
— Наскільки я знаю, іподроми існують в Одесі й в Києві, але там заборонений тоталізатор, і вони використовуються для проведення випробувань, наприклад на жвавість. Такі іподромні перегони дають можливість об'єктивно оцінити працездатність коня і відібрати кращих представників для племінного розведення.
У дворічному віці коней привозять на іподром, їх тренують і проводять перегони в алюрі, жвавому галопі й під жокеєм у сідлі. Ми плануємо відправити нашого лоша Сальєрі на такі випробування, але це поки лише плани…
Ось така історія про любов до коней, людяність, солідарність і величезну відповідальність, але ця історія ще не скінчилась, вона тільки пишеться…
Хто знає, можливо, через деякий час, на найзнаменитіших кінних перегонах в Аскоті нащадки цих коней, уже не біженці, а прекрасні представники чистокровних скакових, під радість глядачів, завоюють головний приз перегонів — «Королівський Золотий кубок».
Профільна сторінка KONITUT Фото архіву групи #KONITUT
Анжела Горбань — пасічниця, засновниця і власниця бренду "Мед в похід", представниця Ogorodniki.com в Запорізькій області, головний редактор Ogorodniki.news.